Хто не поважає національні традиції – той зневажає Україну.
Поважна і досить престижна в минулому професія Український лірник-кобзар в минулому була як професія – досить таки поважна та престижна. Проте наприкінці XVIII століття вона поступово зазнала перетворення на жебрацтво.
А коли в Україну «всерйоз та надовго» прийшли Совєти, лірництво майже повністю згасло, а багатьом з лірників радянською владою було інкриміновано те саме «жебрацтво», яке вже мало кримінальний відтінок та відповідну статтю у Карному Кодексі.
Початком кінця став грудень 1933 року коли пленум Всеукраїнського комітету спілки працівників мистецтв з ініціативи Андрія Хвилі (який боровся свідомо та завзято з «українським націоналізмом» та у 1938 був репресований сталінським режимом) оголосив кобзу та бандуру «класово ворожими», після чого почалося викорінення цих інструментів та явища кобзарства.
Існують усні свідчення (проте не підтверджені документально), що в грудні 1934 року в тодішній столиці України — Харкові – проводився З’їзд народних співців Радянської України. На цей з’їзд за різними данними звезли від 200 до 1234 українських кобзарів.
Органам ДПУ і міліції на місцях було наказано забезпечити явку народних співців до Харкова.
Основним завданням З’їзду було питання активного залучення народних співців до соціалістичного будівництва, відходу від виконавських традицій і визначення нових «радянських» ідеологічних пріоритетів. Ухваливши відповідні резолюції, незрячих співців під приводом поїздки на З’їзд народних співців народів Союзу Радянських Соціалістичних Республік, що мав відбутися у Москві, повантажили до ешелону і підвезли до околиць станції Козача Лопань.
Пізно увечері кобзарів і лірників вивели з вагонів до лісосмуги, де були заздалегідь вириті траншеї. Вишикувавши незрячих кобзарів і їхніх малолітніх поводарів в одну шеренгу загін особливого відділу НКВС УСРР їх всіх розстріляли, а всі музичні інструменти спалили поряд.
Сталінський режим старанно ховав кінці своїх масових злочинів у воду. Іноді в прямому сенсі цього слова. Тому наразі спогади про розстріляний з’їзд кобзарів більше нагадує легенду. Проте в Харкові є пам’ятний знак репресованим кобзарям.
А ось вам свіжий приклад відношення владних структур до сучасних кобзарів.
Ситуація, яка нормального українця рве на шматки.
Центр Рівного. Під пам’ятним знаком «До 150-річчя виходу в світ «Кобзаря» Т.Шевченка, що встановлений на майдані Короленка перед торгівельним центром «Злата Плаза», звичайний український кобзар присів та й заспівав…
А тут-як-тут охорона «Злати Плази» : порушуєм, приватна територія… і, вочевидь, викликали поліціянтів.
Нова поліція в присутності представника торгцентру провела «інструктаж» з «порушником», і він забрав свою кобзу та й пішов геть.
А тим часом поруч на всю звукову міць затягли «хару кришну» хлопці в помаранчових штанях — їм можна, бо то вже не приватна територія.
Сумно та образливо стає за наше українське.
Щойно усі ЗМІ протеревенили про те, що 26 квітня 1840 року вийшов перший шевченковський «Кобзар». Але вже й забули про самого Кобзаря та його пророцтво.
Не нація ми, населення….
І ще: що би хто не коментував, висновок єдиний — там, де муляють кобзарі, України не буде.
Фото з Рівного Галини Данильчук
