Український вчений, дослідник Запорожжя Д. І. Яворницький тоді читав у Московському університеті «історію Малоросії» і часто просив мене:
— Ти знайомий зі Львом Миколайовичем, поведи мене колись до нього. Моя заповітна мрія — побачити його.
Ми увійшли до кабінету. Лев Миколайович підвівся з крісла, здійняв руки до гори, і, посміхаючись, сказав:
— Ось вони, запорожці! Добрий день.
Ми просиділи понад годину. Яворницький зацікавив Льва Миколайовича своїми розповідями про Запорожжя. Лев Миколайович, своєю чергою, пригадував життя у гребенських козаків, а потім мова перейшла на духоборів і штундистів.
Але мені слухати цю зовсім не цікаву для мене розмову було нудно. Я витяг табакерку, хлопнув двома пальцями по кришці, відкрив і мовчки запропонував Льву Миколайовичу.
Він теж мовчки узяв табакерку у мене з рук, заправив чималу пучку у свій широкий ніс, нахиляючи при цьому голову то вправо, то вліво, і голосно чхнув. Яворницький, перебитий, напевне на найцікавішому місці своєї оповіді, здивовано подивився на нього, але Лев Миколайович вже впорався і, закривши табакерку, промовив:
— Ну й міцний!
Він чхнув у носовичок і звернувся до Яворницького:
— Адже я лише у нього нюхаю. Дуже тютюн добрий! Боюся як би не звикнути!
І знову чхнув, потім знову звернувся до Яворницького:
— А знаєте, професоре, якби всі курці кинули палити і перейшли на нюхання, наполовину б у нас менше пожеж було і вдвічі більше здорових людей…
(З книги М. Чабана «Сучасники про Д. І. Яворницького»)
(за спогадами В. Гіляровського)
